Народився майбутній лексикограф 7 травня 1905 р. в мальовничому куточку Полтавщини (с. Бзів Переяславського повіту). Батько помер до його народження, сім’я опинилась в скрутному становищі без власної оселі: жили в Іванкового діда, хлопчик зростав у атмосфері любові до рідного слова, слухаючи народні пісні, перекази, легенди, і це було духовною їжею. Малим пережив і голод, і злидні, проте, як свідчить життєвий шлях Гурина, він узяв із тих років усе найкраще.
Поруч із Гуриним у цій хаті зростав і відомий український актор, режисер, педагог, народний артист Олесь Сердюк, який згадував, що Марта, матір Іванка, надзвичайно захоплююче розповідала легенди, бувальщини, навчала відчувати живу поезію народного слова.
Величезне враження в дитинстві на хлопця справило святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. В цей час 9-річний Іван навчався у Бзовській церковно-приходській школі і йому доручили нести портрет Великого Кобзаря у рушнику і разом з усіма він співав «Реве та стогне Дніпр широкий». Текст цієї пісні став першим, записаним маленьким Іваном у своєму житті. Потім були бабусині народні пісні…
В 11-річному віці Іван потрапив до дитячого притулку в Києві, а після смерті бабусі Марії, 16-літній Гурин повернувся до Бзова: трохи наймитував у багатого селянина, а згодом вступив до педагогічної школи на Переяславщині.
Заохочений викладачами – згодом відомим вченим фольклористом О. Білим, мовознавцем А. Загродським, літературознавцем М. Ненадкевичем, І. Гурин глибоко усвідомлено, організовано й цілеспрямовано почав збирати фольклорні, етнографічні, діалектологічні матеріали. 1922 р. все зібране він надіслав до Етнографічної комісії АН УРСР в м. Києві. Отримав схвальну оцінку, і це, звісно, надихнуло на подальшу працю. 1924 р. було організовано Всеукраїнське етнографічне товариство (ВУЕТ), і Гурин став його членом, а пізніше був обраний кандидатом у члени правління ВУЕТ.
Закінчивши 1926 р. Ржищівську педагогічну школу, Іван Іванович розпочав свою педагогічну роботу, а в 1938 р. - здобув вищу філологічну освіту в Київському педагогічному інституті. Вчителював, пройшов дорогами другої світової, продовжив педагогічну діяльність, а після виходу на пенсію 1965 р. був ініціатором створення Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, що пізніше стало Миргородською організацією «Просвіти», був незмінним учасником народного хору та солістом мистецького ансамблю «миргородські парубки».
І. І. Гурин зібрав великий фольклорний, етнографічний і діалектологічний матеріал — понад три тисячі пісень, окрім цього, записав тисячі загадок, казок, бувальщини, анекдотів, голосінь, замовлянь, рецептів народної медицини, три тисячі прислів'їв та приказок, що увійшли, зокрема, до академічних збірників «Чумацькі пісні»(1976), «Весільні пісні» (1982), «Дитячий фольклор» (1984) та видані окремими збірниками: «Українські народні загадки» (1963), «Образне слово» (народні порівняння; 1966, 1974),«Хитру сороку спіймати морока (скоромовки)» (1967).
Уклав та опублікував словники українських рим Євгена Гребінки, Івана Котляревського, Левка Боровиковського, Петра Гулака-Артемівського, Тараса Шевченка, Маркіяна Шишкевича, Леоніда Глібова, Лесі Українки, словник антонімів української мови.
Також ним були зібрані словники епітетів, весільні, народного віршування та римування, словник дитячої лексики, етнографічного побуту, словник епітетів Т. Шевченка.
За клопітку багаторічну працю 1991 р. Іван Іванович Гурин став першим лауреатом премії імені Павла Чубинського.
Одним із найбільш значущих для Полтавщини досягнень у творчій та науковій біографії Гурина є те, що він є засновником літературно-меморіального музею ім. Давида Гурамішвілі в м. Миргороді.
Його іменем названо бібліотеку духовних знань, яка існувала в курортному місті у 1990-ті роках.
