Поступ України до не залежності в боротьбі з імперським синдромом: згадуючи 1991 рік
Українське суспільство знаходиться напередодні двох найголовніших державних свят, які 33 роки тому наповнили наше життя новими сенсами – Дня незалежності України та Дня Державного Прапора України.
Державний суверенітет, за який було заплачено ціною жертовної боротьби багатьох поколінь українців, є гарантією подальшого існування української нації, наших традицій, мови, культури, духовних цінностей, майбутнього наших дітей та онуків. Саме за це сьогодні воюють українські воїни Збройних Сил України в російсько-українській війні, з розумінням того, яку державу ми будуємо. Повертаючись подумки до подій переломного періоду історії на рубежі 1980–1990-х рр., спроби реакційних сил здійснити політичний переворот (путч) 19–24 серпня 1991 року, ніби заново опиняєшся у вирі суспільного збурення, незвичного за активністю людей, гостротою політичних дискусій і мітингів.
Багатьох пересічних українців це лякало, бо порушувало звичний стабільний устрій, водночас розхитувало довіру до правлячої комуністичної партії, яка вперто не бажала ділитися чи поступатися владою.
Однак процес руйнування радянської імперії під назвою Союз Радянських Соціалістичних Республік відбувався наростаючими темпами і зупинити його було не під силу армійським підрозділам і танкам путчистів. Відомий історик С. Плохій наводить у своїй книзі «Російсько-українська війна: повернення історії» (2023) слова А. Черняєва – помічника з питань зовнішньої політики М. Горбачова, про події 1991 року: «З СРСР того року насправді сталося те, що у “призначений час” ставалося й з іншими імперіями, коли закінчувався відведений їм історією потенціал». А далі цей діяч недвозначно висловився, мовляв «…все б нічого, якби не Україна, не Крим, який не можна віддати».
Обидва лідери – М. Горбачов і Б. Єльцин не уявляли майбутнього ні СРСР, ні Росії без України, другої за значущістю республіки, ключового елемента російської імперської та радянської історії й міфології. Майбутнє відновлення імперського проєкту в будь-якій формі, як вважає С. Плохій, залежало б від здатності Росії повернути Україну у своє лоно. А на підтвердження наводить слова відомого політика Збігнєва Бжезінського: «Без України Росія перестає бути імперією, а з Україною, підпорядкованою, а тоді підкореною, Росія стає імперією автоматично». Чому ж український чинник був таким значущим для союзного центру у процесі його суспільно-політичних трансформацій, особливо в період із серпня по грудень 1991 року?
По-перше, Україна володіла потужним економічним потенціалом та політичною вагою (друга за чисельністю комуністична партія після російської, значна кількість етнічних українців у керівних структурах СРСР).
По-друге, республіка готувалася до всеукраїнського референдуму і виборів президента, в результаті чого очікувалися кардинальні зміни у політичній сфері України, що віддаляли її від радянського простору.
По-третє, геополітичне становище України в центрі Європи та її декларування загальнолюдських цінностей, притаманних Заходу, робило вразливим становище, передусім, Росії, давало підстави зміцнити свій міжнародний авторитет Україні. По четверте, в Україні була сформована власна політична еліта, готова взяти/зберегти владу в своїх руках, із розгалуженим партійним апаратом, що спирався на господарську, інтелектуальну, творчу військову еліти. Її особливостями були зрусифікованість, нечітко сформована, а то й цілком відсутня національна ідентичність, ідейна заангажованість.
Ця нова «стара» еліта готова була погодитися на незалежність республіки на тлі агонізуючого СРСР, аби лише залишитися при владі. З’явилася особлива група під назвою «суверен-комуністи», які досить швидко адаптувалися до нових умов. Найбільш яскравим представником останніх був перший президент України Леонід Кравчук. Урочистому проголошенню 24 серпня Акту незалежності України в залі Верховної Ради передувала низка важливих кроків, котрі називають «суверенізацією».
Бо справді, рішення української влади, активізовані діяльністю неформальних організацій, перших політичних партій, шахтарськими страйками із закликами вивести парткоми з шахт і підприємств, студентське голодування в Києві, що отримало назву «Революція на граніті», народні мітинги сприяли утвердженню державного суверенітету : ухвалення «Закону про мови» (1989), перший фестиваль української пісні «Червона рута» (1989), святкування 500-річчя виникнення українського козацтва (1990), «Живий ланцюг» до Дня злуки УНР і ЗУНР (1990), вилучення з Конституції СРСР ст. 6 про «керівну і спрямовуючу роль КПРС» (1990), створення українських політичних партій, перші альтернативні парламентські вибори та робота Верховної Ради в парламентському режимі (березень 1990), прийняття Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990), прийняття Закону про економічну самостійність Української РСР» (3 серпня 1990). На кінець 1990-1991 рр. в умовах наростання національно-демократичного руху, втрати монолітності в рядах КПРС, посилення економічної кризи Україна наближалася до проголошення незалежності.
Українці тоді на референдумі 1 грудня 1991 року не лише вирішили свою державно-політичну долю на перспективу, поставивши питання незалежності на голосування, але й винесли вирок існуванню СРСР. То ж цінуймо державну незалежність, яка відкрила нам шлях у світ сильної демократичної співдружності держав Європи і світу!
#символиУкраїни
Людмила Бабенко, доктор історичних наук, професор, професор кафедри історії України
Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка,
заслужений працівник освіти України
